з усіх історій можу похвалити Сатоу (?) та Ейші (?), бо як на мене там було мінімум флешбеків та загалом персонаж поданий із гнильцем у вигляді його страхів та тим, як ці страхи утворили його принципи в новому світі, розділивши людей на чорне та біле. з приводу Ейші, тут також чудово вписалось те, що гниль, яку принесло до села Вічного дерева, не було прибрано, а навпаки розпущено, та маленький breakdown усвідомлення Ямади. особливо нічого більше про ці дві історії не скажу, бо спойлерити на мою думку найкраще в цьому аніме було би вже breakdown-ом для мене.

щось схоже намагалися зробити в історії Юріко та Хікарі, гойдаючи на заржавілих емоційних гойдалках від "я погана" до "я добра" а потім туди й сюди декілька разів... але після історії Сатоу його чорно-білі погляди перейняли автори, від чого цей різкий перехід з "жадібної й ніби-то безсердечної людини" до "янголятка" виглядає пусто. (чи може то так каже моя внутрішня дитина, в якої була вибудувана подібна ситуація, і я так і залишилась із приколами підсиленої жадібності та доволі не емпатичною поведінкою; тому навіть залишити якусь із цих рис у Юріко було би більш реалістично, аніж у що вийшов фінал їхньої історії).

найбільше, про що я шкодую, це те, що не дивилась цей тайтл пришвидшено (і те, що видалила частину свого відгуку, через що його продовження доведеться дописати пізніше), бо це могло би врятувати декілька моїх нервових клітин при перегляді та (можливо) справити трохи краще враження, бо коли одну з серій я все таки через обставини дивилась у 2х мій мозок плющило набагато менше. + схоже, аніме-Дадзая я буду недолюблювати що й у BSD, що й тут - загалом від аніме-Дадзаїв сам літератор почав дечим асоціюватись у мене із Тарасом Шевченко: що й Шевченко поставили в один лише образ кріпака, що й Дадзая в образ самогубця, коли у них було багато й інших фактів у житті. до того ж аніме-Дадзая якось масово романтизували, що особисто мені не в'яжеться із реальним літератором, від 1 тому манґа-адаптації Краху людини кидає в сироти. 5/10.